й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного…
Засумувала дуже Черева́ниха, а Черевань, ди́влячись на неї, і собі, мабуть, щось порахував: смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за сто́лу. Тільки княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ і в погоду зелені віти додолу, так і вона — чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить ту́га.
На другий день, скоро повставали та повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки:
— Казав пан — надівайте білі сорочки та жупа́ни луда́ни, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояри царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.
Здивувавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.
А Черевань міркував про стьожку, що княгиня прислала:
— Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а це вже, мабуть, польська мода. Да́рмо, надінемо й польську: одна́ково вже тепер на Україні усе почалось вестись по-лядськи.
Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном.
Гвинтовка, обернувшись, тільки сказав:
— Гледи ж, сестро, — ти в мене тепер господиня — щоб доволі було всячини на вечерю; бо я верну́сь із ради не без госте́й.
Виїхали на узлісся, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш — чернь-мужики. Мужики ж і міщани ва́лять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царськи́й намет, і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тільки ж, за тими купами люду, мало що можна було й розгле́діти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові́. У запорожців на білих корогвах тільки червоні хрести, а в городови́х орли і всяке малюва́ння з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда́. Одно конем їде, друге піхо́м; той у карма́зинах, а тії в ли-
