чаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не прото́впивсь до намету.
— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.
— Е, це князь наш! — гукне́ один у личаковому кунтуші. — Тривай лиш, не довго верхово́дитимеш!
А другий зупинив його: — Не дуже, — каже, — гукай супроти цього пана: я дещо чув про йо́го од запорожців.
— Що ж ти чув?
— Чув таке, що не дуже гукай на йо́го, о́т що!
Це ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
— Як ти думаєш? Чия візьме?
— А чия ж, як не Йвана Марти́новича?
— Е, потривай лиш! Он у Сомка, кажуть, ув обозі доволі гармат і чорного проса, є чим у вічі заглянути; а він то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву́ з бунчуком.
— Будуть наші й гармати, як Біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в карма́зинах, то й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
— Чи правда пак, — питає один бурлака в другого, — що вчора ховали війте́нка?
А той йому: — А як же? Похорони простягли́сь через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазна́є.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знакомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Ґаґіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
— О, Іванець — собака! — каже, зни́зивши голос, Гвинтовка: — як уїсться в ко́го, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По нашому?
— А вжеж!
— І Сомко згодивсь?
— Згодивсь по неволі. Тільки бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а
