А Сомко́ве козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьма́ном Брюховецького, почало гукати:
— Сомка́, Сомка́ гетьманом!
І по всьому полю зчинивсь галас несказа́нний. Тоді й передні, бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
— Брюховецького!
— Сомка́!
— Не ді́жде свиноїзд над нами гетьманувати!
— Не діжде кра́мар козацтвом орудувати!
— Так от же тобі!
— Візьми ж і ти од мене!
І зачепились. Хто шаблею, хто киє́м, хто ножакою.
— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко́ на своїх. — Даймо шаблями їм одвіт!
Хто ж виймає шаблю та горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричачи́:
— Не наша сила! Не наша сила! До та́бору! Втікаймо до та́бору!
А запорожці схопи́ли Іванця на руки та вже й на стіл саджають, і булаву́ й бунчук до рук дають. Зопхнули й кня́зя з думними дяками, як поперлись.
— Гетьма́н, гетьма́н Іван Марти́нович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так оце ми поте́рпимо таку наругу? Спихайте Іванця к нечистій матері!
І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячи́сь нічого, з одними кия́ми та ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву́.
Оглянеться Сомко, аж при йо́му тільки зо жменю старшини.
— Ей, — каже, — годі! Нема тут наших!
Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:
— Бийте, небожата, кра́маря! Шапку черво́нців за добру руку!
