круг старого Шрама, з червоними стрічками. Та вже не можна було тепер жадним побитом протиснутись. А круг йо́го стоять усе тії окаяннії зрадці, у блакитних стьожках та в голуби́х жупа́нах, і вже, не боячи́сь, голосно розмовляють.
— Ну, брате, — каже один, — діждали ми свого празника; будемо панами на Україні! Нехай усяке козака знає!
— Над ким же ми пануватимем, — питає другий, — коли всяка душа буде рівна?
— Хто тобі сказав?
— А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурґомістри од міщан? А он пороззявляли роти́ на раду і мужицькі ви́борнії.
— Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Марти́новича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. — „Один” — каже, — „тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Україні і без мугирів. Івану Марти́новичу аби козацтво пригорнути до свого боку.
Як ось — ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського наме́ту боя́рин, князь Ґаґін, з ду́мними дяками. У руках царська гра́мота. Його підручники несуть царську́ корогов козацькому війську, карма́зин, оксами́т, соболі од царя у подарунок старшині з гетьма́ном. Усі посли, по-московському звичаю, з борода́ми, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у кня́зя гаптовані золотом, виложені же́мчугом, сап'я́нці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно́ було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв гра́моту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське́ ім'я.
Як ось, позад брюховці́в, сільська голота, не чуючи нічого, що́ читають, почала гукати:
— Івана Марти́новича во́лимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
