блями й келепа́ми, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову́ корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його, з срібними бубнами.
— Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро: — та на кого ти опираєшся, коли б ти тільки відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі… По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоч ти і перепинив мені дорогу!
Так думав Шраме́нко, сто́ячи позад Гвинтовки. А кругом раднього колеса крик і гомін такий, мов Чорне море йграє. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці́:
— Положи й ти булаву́! Положи бунчук і корогов, перея́славський крамарю!
Сомко звелів ударить своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді, голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу протрубив:
— Не положу́! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке рицарство!
Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже сова́лись із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоч прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, та припасли́ по кийку́ під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, та сивії діди, батьки січовії, сто́ячи перед братчиків, зупинили. — Стійте, — кажуть, — діти, стійте, ладу ждіте!
А з боку Сомкового старий Шрам, сто́ячи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, та й каже:
— Бачте, діти, з ким нам довело́сь важитись за гетьманство! Чи достойні ж ці буії вепри Дніпровії, щоб трактувать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо́ цих п'яниць нікчемних!
Петро хотів би пробратись до пан-отця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристать до невеличкої купки вірних, що стояли
