— До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнії старшини з полко́вою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шикувати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панце́ром. Одна в йо́го думка — ударить на Іванців табор, розметать, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвать бунчук і булаву́ в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Україні!
Іще ж не пошикувала старшина полків, іще не крикнув він „рушай”, а вже полк ніженський з та́бору й рушив.
— Е, Васюта не звик слухати старши́х! — каже Сомко. — Ну, да́рмо, нехай б'є первий, а ми підопремо́ його.
Коли ж прибігає сам Васюта конем:
— Біда, пане гетьмане! От тепер ми посіли!
— Що? Як?
— От тепер то в нас кобила порох поїла! Не я́ вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!
За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:
— Пропала справа! Без ніженськоог полку, як без руки правиці!
Іще Сомко не нава́живсь, що́ в таку трудну мінуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви, та одвернули, та зараз і почали́ вози своїх старшин жакувати, — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкі́вці теж заворуши́лись. — Якого, — кажуть, — чорта чекатимем, поки нас візьмуть шаблею з безбула́вним нашим гетьманом? — та, похапавши кожна сотня корогви і собі рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царсько́го наме́ту, до кня́зя. Уходять у наме́т, а Іванець там од кня́зя царські́ дари́ приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші зна́чні сомкі́вці з запорожцями.
