— Га-га! — крикнув клятий на радощах, — от яка рибка в сак ускочила!
А Сомко́, нічого не слухаючи, до князя:
— Що́ це ти князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Україну, щоб ти потака́в запорозьким бунтам?
А князь стоїть мов торопле́ний, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої фуґи не бачив.
А Сомко: — На́ що ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухне́ться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати! Давай мені свою воєводську палицю — я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од та́бору!
Князь тільки переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький: — Властю моєю гетьманською бороню́ тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки сами собі су́дді: два з третім що хотя роблять. А возьміть, небожата, та вкиньте в глибку цього бунтовника!
— Так нема ніде правди? — каже Сомко, — ні в своїх, ні в чужих?
А Іванець: — Єсть правда, пане Сомко́, і вона тебе покарала за твою гордість! Возьміть його, братчики, та забийте в кайдани!
— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка: — лучче нам положить усім отут голови, ніж оддать тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
— Братці мої, — каже, — милії! Що́ вам битись за мою голову, коли погибає Україна? Що́ вам думати про мою наругу, коли наруга́всь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.
Усі круг йо́го теж поки́дали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
— Боже правосудний! — кажуть, — нехай же наші сльози упаду́ть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сто-
