теє то за все поважали його козаки, як батька; і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.
Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Не один козак гірко плакав од ції́ думи, а Черевань тільки похитувавсь, гла́дячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.
Полковник Шрам, сто́ячи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоч би кришечку перемінився Черевань; тільки лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса борода, іще краще процвіла́ сідинами; а на виду́ дідусь просіяв якимсь світом, Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.
Слухав його Шрам довго, а далі вийшов ізза дерева та й став навпротив Череваня. Як схопиться мій Черевань:
— Бгатіку! — каже (бо трохи картавив), — чи це ти сам, чи це твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?
Та й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.
Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.
— Бувай же, — каже, — здоров, пан-отче і пане полковнику! Чули й ми, як Госпо́дь наустив тебе взятись ізнов за козакування.
А Василь Невольник, стоячи коло них, собі радується, похитуючи головою.
— Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть же на світі такі люди!
— Яким же, бгате, оце случаєм? — питає зараз Черевань.
Шрам одвітува́в, що на прощу до Києва, та й спитав сам у божого чоловіка:
