— Ей, люди добрі! — кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю, — рятуйте нас, а то й вам те буде!
То люди й оступлять, і оступлять кругом віз; бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші зна́чнії люди, старшина й шляхта, поскидавши карма́зини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали́ знов горнутись і до господи його з-під Ніженя проводжати; а пани почали́ рахувати, як би не зовсім попустить Україну низовця́м на поталу.
Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще з півдесятка міщан.
Побачивши Сурмач Череваня: — Ге-ге! — крикне, — отак наші поживились!
— А що́ там бгате?
— Та що́! Під'їхали нас братчики так, що тільки ушима стрепенули!
— Що́ ж вони вам, бгате?
— Та що́! Зараз у бурмістра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщани, із стола порозхватували. Став бурмістер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, так і самого трохи не вбили: „Не взивай козака злодієм! Тепер”, кажуть, „минулось „це моє, а це твоє”, усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!” Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмістра бенкетують, а там голота розповзла́сь по місту, та давай коло крамни́х комір поратись. Усе з комір порозволікали. Кинулись міщани жалітись до гетьма́на, так той сміється: „Ви ж хіба”, каже, „вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!”… Так то підійшли нас оманою Січові братчики! Я оце з своїми бурмістрами зібравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазя́йствували низові добродії.
— Бгатці! — каже Черевань. — У прокляту годину
