виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із цього пекла.
— Рятуй же їх боржій, добродію! — каже Сурмач, — бо вже я чув, що гетьма́н просватав твою дочку в дядька Гвинтовки за свого писаря.
— Чорта з два просватає! — гукнув тут як із бочки чийсь товстий голос.
Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток товариства верхи.
— Чорта з два, — каже, — просватає! Уже кому́ що, а Череванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито кия́ми!
— Кирило! — гукнув на його Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш?
А той йому їдучи:
— Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось? Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупа́ни перевернулись на семряги, а семряги на карма́зини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тільки Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм, або́ що, тільки не Туром.
— Та годі, Бога ради! — каже Петро. — Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость Богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
— Себто про Череванівну закидаєш? — у одвіт йому Кирило Тур. — А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав — не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Так кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!
І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
Оставсь Петро як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось — Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полину́в за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.
— Куди це ти мчишся, синку?
— Тату! Знов запорожці хочуть ухопи́ть Череванівну!
