никами; судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Україну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика „це моє, а це твоє”, усе стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив кия́ми козака? Ні, цього не буде; я своїм діткам не ворог.
— За дурницю! — кажуть діди. — На чім держиться Січ і славне Запорожжя, те повернув ти на́ сміх!
— Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не понутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сирівцем.
— Ми таки й пі́демо, гаспидів сину! — каже батько Пу́гач. — Ти нас не випихай коліном. Тільки добре собі пам'ятай, що брехною світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами?
Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать, та один за одного туляться.
— Хто за нами? — покликне ще раз батько Пу́гач. — Кому любо з нечистивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!
Тільки ж і за другим разом ніхто ані з міста.
— Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пу́гач. — Пропадайте ж, ледащи́ці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми́ вас покидаємо! Пфу! Плюю й на той слід, що топтав із пали́водами! Плюйте й ви, батьки, — каже своїм товаришам; — а на прощання скажемо цьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.
От і почали́ діди один за одним виходить з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід та й каже:
— Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив!
І другий плюнув та й каже: — Щоб на тебе образи падали!
