— А вам як здається, батьки? — питається в дідів.
А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що́ йому й одвітува́ти. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, ки́ваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пу́гач та й каже:
— Бачимо, бачимо, вразький сину — да́рмо, що ти гетьма́н — до чого ми в тебе дожили́ся! Убрав-єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих пле́чах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропаде́ш як собака! Я тобі кажу, що пропадеш як собака!
— Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький. — Чого це розпустив морду, як халяву? Та це не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!
— От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди. — Тим то добре казано нам у Січі: „Ей, не слухайте, батьки, цього ледащи́ці: підвезе́ він вам москаля!” А ми таки не поняли́ віри, ми вповали, що ось немов би то Госпо́дь поможе й на Україні завести́ запорозькі порядки!
— О, ви голови цвілі́ї! — каже Брюховецький. — Яких же тут сподіватись порядків, коли запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви ду́маєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так інше почуваємось… Не москаля я вам підвіз, а роблю́ все по правді, що жаден братчик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого сте́пу, треба бурлакувати, а в города́х, посеред миру, — женитись та господарювати.
— А хіба ж ти, — озвавсь батько Пу́гач, — не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи́: „Ходімо, батьки, зо мною, заведемо́ свої порядки по всій Україні?” Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й ряди́ти всю Гетьманщину по своїм звичаям?
— Казав, — одвіту́є Брюховецький, — і як казав, так і зробив. Сами бачите, що запорожці тепер перші пани на Україні: понаставляв я їх сотниками й полков-
