— А що́ ж більш, як не кия́ми? Та вже цього не так, як Кирила Тура! Цьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!
Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьма́н скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима.
— Ударить, — каже, — в раду.
От і почали́ окличники гука́ти по база́ру; а серед базару став коло стовпа довбиш, та й почав бити в бубни. А братчики, так як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове́ козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили суднє колесо, і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного дво́ру. От і став на своє́му гетьманському місті, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі, слухаючи, що́ казатимуть старіші. Як ось, тільки що кошовий дід, батько Пу́гач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до раднього слова, аж Іван Марти́нович звелів ударить у срібні Сомко́ві бубни, і приняв сам таке слово:
— Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Україну, на волю й на розко́ші, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав кия́ми замість паляниць годувати? Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупи́в би я та дав своїм діткам: а тут ось сивії голови січовії, знай, киї́ та киї́ вимагають. І за́ що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олека Сенчило? (а Олекса Сенчило стоїть посеред колеса). За те, що трапилось, може, раз на віку́, вскочити в гречку! Який же його біс уте́рпить, хо́дячи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за це карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести́ всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?
— Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули́ кругом запорожці, як із бочки.
