— Чи в вас у Січі, знай, так бушують на бенкетах?
А один бурлака перебив гетьмана та й каже:
В нас, князю, у Січі то і норов, хто Отченаш знає;
Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає.
Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни, —
Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тіні.
Як же почали́ розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; та, скінчивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.
Провів кня́зя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових, — ведуть за шияку якогось сіромаху братчика. Так як от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню та, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу: так тії діди вели бідолаху запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щітини.
— Де це ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець.
— Та от бач! — кажуть: — За цим ледащом і обід утеряли.
— Що́ ж він таке?
— Еге, що́! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не воро́чається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, так він туди і внадивсь.
— Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?
— Зца́пали, — кажуть, — пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмо́м Олекса Сенчило скаче в гречку. „Е, постривай же”, кажемо, „га́спидський сину! Ми ж присочимо́ тебе!” та вже ото й чига́ли його, не спускали з очей. Що ж? — Тут добрі люди на раді гетьма́на обирають, а він ледачий до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. „Одчини!” Не одчиняє. „Одчини!” Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!
— Що́ ж ви оце думаєте з ним чинити?
