ще зроду в нас ніхто не бравсь. Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде.
Оставсь Брюховецький як остуджений.
— Е, — каже, — так, мабуть, правда цьому, що, кажуть, зроду, звіку козак не був і не буде катом! — і почав ходить по світлиці.
Походив, походив.
— Чорт знає які, — каже, — забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирну́ти ножем під бік у глибці!
Ще поміркував трохи, ходячи.
— Мабуть, — каже, — що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко́ був Сомко́м, я ставав на йо́го смі́ливо, а тепер мене якийся острах бере…
Знов почав походжати мовчки.
— Ка-зна як для чоловіка воро́чає! — каже собі. — Ма́буть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого цього не було… Ой, батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода́ зупинятись… вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінча́ння? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирну́ть ворога ножем бою́сь… Що́ ж, як на Москві зроблять не по-нашому?.. Гроші грошима, бояри боярами, а цар зробить, як схоче…
Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвать перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тільки очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чима́лий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь: так уже грішна душа його тривожилась.
