— Хто ти такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кого ж, — каже, — мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожи́в на впо́кій гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люди та компонують, як би Сомка́ на волю визволити; та й ніженські міщани шепотять про Сомка́, як жиди про Мусі́я.
— Що́ ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш гетьманщину?
— А так. Піду тільки та розкажу́ Сомко́ві твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на цю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий, — каже, — голову; я подивлю́сь, чи не нечистий справді до мене присіджується.
— Нечистому багацько діла й по манастирях, — одвіту́є той, та й одкинув відлогу.
Брюховецький аж одшатнувсь.
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьма́не! Буде й того, що ти знатимеш, хто́ був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце ві́зьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомко́м!
— Так як чорт із попом. Я вже давно на йо́го чига́ю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав
