сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, у нас на Україні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці, і не загине вона на Україні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь.
— Так ти справді хочеш зостаться у цій різниці?
— Я вже сказав, — одвіту́є Сомко, — що чужою смертю не куплю́ собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить!
— Так? — питає Кирило Тур, пильно ди́влячись Сомко́ві в вічі.
— Так! — одвіту́є гордо Сомко́, ди́влячись на йо́го.
— Будь же про́клята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться, або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни́ топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротах! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до ме́ртвого тіла! Проклята, проклята од нині і до віку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на цім мізернім світі!
Обняли́сь, і обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сірої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
— Нате, — каже, — вам, Іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур прихо́див одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув поду́шку, що була в його за спиною замість горба:
— Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи́ неповинну душу!
І пішов із замку. Усі по персню його пропускали.
Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхо́ю дзвіницею. Побратим не знав, що́ було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тільки: „Прийде до тебе чоловік і скаже: „Шукай вітру