ється добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське́ благо; а славному слава у Бога!
Так проглаго́лавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь. І всі задумались од його речі. Далі поклонивсь божий чоловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши через плече́ бандуру.
А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Черева́ниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно́ та прия́зно.
Ну, цього вже хоч і не казати, що, зождавши півроку, чи що́, почали́ думати й про весілля. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки́ в саду́ в Лесі не одцвіли́сь, а вже Петро із Лесею і в парі.
Так то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке то воно страшне усякому здавалось! А отже, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Це так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурха́є, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби́ й берези; а чому указав Госпо́дь рости й цвісти́, те й останеться, і красується ве́село та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
