той стояв собі оддалік, мов у манастирі служка перед ігуменом.
— Ну, брате, Михайле, — каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам: — загадаю ж я тобі про твого Божка зага́дку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя”.
— Ну, бгатіку, — каже Черевань, — хоч убий, не второпаю. Так як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: „Погибель моя?”
— Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя?”
— А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: „Потіха моя!..” Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: „Я король!” А жінка: „Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер діться?”
— Якраз так! Тільки, братіку, твоя жінка не злякалась би тебе, хоч би ти й королем ізробивсь.
— Іще не одгадав! — каже Черевань. — А ну ж ти сам!
— Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрость!
— Моя премудрость, бгатіку, — сказав Черевань, — знає тільки налить та випить; а там собі мізкуйте як-хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.
— Не вадило б і не попам, — одвітує Шрам, — не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так це душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.
— Пгавда, бгатіку, їй-Богу, пгавда! — сказав похитуючи головою Черевань. — Вип'єм же ще по кубку!
Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма як тополя, — замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, та, як пані була гожа і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, та й каже:
— Позвольте з вами привітатись, добродійко!
А вона каже:
— Та як же зволите, добродію!
