Та й поцілувались любенько.
Тоді Череваниха ще обнесла гостей.
Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю, та й каже:
— Щоб наші діти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
— Так оце, — каже, — ви на прощу, пан-отче? Святе діло!.. От, моя дружино, — обернулась до чоловіка, — от як добрі люди роблять: аж із са́мої Паволочі їдуть молитись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, та ще не були цю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Та вже ж, як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, та куди він, туди й я.
— От божевільне жіноцтво! — каже Черевань. — Куди він, туди й я! А як же пан Шрам махне за Дніпро?
— То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у цьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до йо́го в гості! І чому б не поїхати?
— Та їй-Богу, Меласю, — каже Черевань, — я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого брата під Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали кня́зем.
— Оце буцім би за достаток його кня́зем зовуть! — перебила Череваниха. — У йо́го жінка княгиня з Волині, ляшка. Як руйнували наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань. — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії́ княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!
Гу́торять попиваючи, аж ось — двері рип! і — так як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
— От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку.
„В світлоньку входить,
Як зоря сходить.
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла.
