А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тільки дивився на Лесю.
А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то і очи́ці спустила в землю, а на виду́ аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, та й годі. Тим то Петро, як побачив, то й умер, дарма що вида́в доволі світу!
— Ну лиш, доню, — каже Черевань, — піднеси нам по кубку, як там кажуть, із „білих ручок”.
Леся поблагословилась і піднесла. І що́ то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам „із білих рук” од Череванівни, та й каже Череваневі:
— Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.
А Черевань тільки сміється.
— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі, — хоч би мені ходилось би про одно вже помишляти, та, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
— А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
— Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Та й подали собі руки, та й обнялись, та й поцілувались. Тоді за дітей, та й кажуть:
— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радости не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що́ він тільки подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась, та й каже:
— Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?
Обернувся Черевань, — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
— Меласю! — каже Черевань, — чи бачиш, що́ тут у нас діється?
— Бачу, бачу, пишний мій пане! — дала вона такий одвіт, та зараз взяла од його дочку за руку.
