Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся? Де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не згляне. Гордо піднялась її губка — не добрий знак для залицяння!..
— Ну, ні́чого сказати, пан-отче! — каже Череваниха Шрамові, — швиденько ви добуваєте із своїм синком замки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тільки сміявся.
А Шраму́ було не по́-нутру.
— Враг мене возьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тільки ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дивився на Шрама, роззявивши рот, та слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що́ то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
— Пан-отче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Украні чоловіка, що б не знав, чого сто́їть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, пан-отченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за йо́го свою дитину; тільки ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби як думали заручати дітей, то перше їхали з усією сім'єю на прощу до якого манастиря та молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'я і талан на всю жизнь. Це діло святе: зробімо ж і ми його по-предківськи.
Знала Череваниха, що́ сказати: так і осадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
— Ну, брате Михайле, — каже він Череваневі, — благословив тебе Господь дочкою, та не обидив же й жінкою!
— Га-га-га! — каже Черевань. — Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
— По цій же мові та буваймо здорові! — каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
