— Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват, — каже Шрам.
— А діти наші нехай отак вибрикують! — додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
— Амінь! — каже Череваниха.
На тім і застряло сватання. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадався, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, та й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала ту́га, така печаль, що й сказати не можна́!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю: а послі вечері зараз порозхо́дились на спочинок.
Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці; а Петро, по-козацьки, ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково́ то йому послі того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії; поплентавсь дідусь іще до-схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, сто́я перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую невпокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні, як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тобі Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисті герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що́ цими гербами величались…
Мати з дочкою сіла в ридван, а Черевань не покидав таки козакування — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, та й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде
