— Де тобі тихо, пане полковнику, чи пан-отче?.. я вже не знаю, як тепер тебе й величати, — каже Тарас Сурмач. — Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тара́са. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
— Нехай велик росте та щаслив буде! — каже Шрам.
— Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
— Нічим не треба, Тарасе.
— Як то нічим? — здивувавшись, каже Сурмач. — Хіба зарок положив?
— Не зарок, Тарасе, а прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
— Добродію мій, — каже, — любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад мому Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з йо́го добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
— Рад я йому з щирого серця, — каже Шрам, — пошли йому, Господи, щастя й долю; тільки ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпи́тку.
— Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-соли. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кілля, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, — тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: „От у мене батько сякий-такий був! Поскупивсь ісправити якслід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!”
— Одумайсь, Бога ради, Тарасе! — каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзякання). — Чи
