до речі ж оце чоловікові, приїхавши до церков Божих, до моще́й святих, застряти на христинах?
— Та що́ ти, куме, коло йо́го панькаєш? — сказав хтось ізбоку товстим голосом, — хіба не знаєш, що́ це таке є? Знай нас, панів! От воно що́! Сказано — карма́зини. Себто вже наш брат їм не кумпанія, — о́т воно що!
Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщани вже давно на городове́ козацтво та на старшину важким духом дихали.
— Е, пек же його матері! — закричало десятеро разом; — так ми тільки тоді кумпанія карма́зинам, як треба виручати їх ізпід кормиги лядської?
— Пхе! — каже господар, — якого ж чорта нам коло них панькати?
— К дияволу карма́зинів! — загукала громада, роздрочившись, як бугаї. — Вони тільки вміють бряжчати шаблями; а тоді де були ці брязкуни, як безбожний Радзивил загуркотів із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
— А ви ж, — каже, — прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами та дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви та діряві сукна! Га! А Радзивил прийшов, так ви, окаяннії, не одвітували йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивилові місто і як тії баби заголосили: „згода!” Як же запалав Київ, та почали литвини́ душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій, із жменею тих сіромах, улетів у Київ, як голуб у гніздо за шу́ляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік та рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
— Який гаспид одвойовував нам наше добре, опріч нас самих? — кричали міщани. — Одвоювали козаки!.. Та хто ж були й ті козаки, коли не ми самі? Це то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні карма́зину. Козацтво ви собі загарбали, сами собі пануєте,
