ридванами їздите; а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що́! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі, та й не сидіти, згорнувши руки?
— Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. — Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили, або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Та тільки і козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви це батьку Богданові: він би якраз потрощи́в об ваші дурнії голови свою булаву́! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однакому праві? Усякому своє: козакам шабля, вам безмін та терези́, а поспільству плуг та борона.
— Коли усякому своє, — каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), — коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська — ми сіли на коні; у козаків не було гро́шей — ми дали їм і гро́шей і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди: а як прийшлось до розквитання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?
— Хіба ми не тії ж козаки? — підхопила громада, позакладувавши із зневагою руки за пояси́. — Хто жив із нами за панібрата, так тепер гордує нашим хлібом-сіллю!
Шрам нераз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
— Та постривайте, постривайте, пани карма́зини! — гукнув один товстопикий синьокаптанник, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам „чорну раду”; тоді побачимо, хто яке матиме право.
— Ого, — каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!
— А то ж як? — кажуть, сто́ячи ко́зирем, міщани. — Не все тільки козакам на радах орудувати. Схаменулись і на нас січові братчики.
