дили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали як полову. Може, тим, що Запорожжя споконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду́ дней не замовкали, і було те Запорожжя як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!
Черевань, ди́влячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.
— От, бгате, — каже Шрамові, — де люди вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!
— Не знать що́ ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між ті розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на́ що запорожці. Поки ляхи та недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаяннії, в Січі, та тільки п'я́нствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи́, та тут і величається, як порося на орчику. Цур їм з їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось із-за плечей: — Овва́!
Обернувсь Шрам, аж у йо́го ззаду стоїть запорожець у карма́зинах; стоїть і сміється.
— Овва! — каже, — і оце б то наче і правда, а воно зовсім брехня.
— Іроде! — не сте́рпівши, гукну́в на йо́го Шрам; та, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі! — каже, — опріч Божого дому.
Та скорій до коня, та й поїхав. Черевань із Петром за ним.
Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоч нічого їй не сказали, та поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.
