Тут то вже Петро мій догадавсь, що́ за гетьман снився Череванисі. У їх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тільки здалось йому, що Черевань про те ані гадки; та, видно, це така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.
Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоч він був і зна́чний козак, та не против гетьмана; хоч він був юнак уродливий, та не против Сомка. „Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах), був високий, огря́дний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!
Не пустив Шрама Сомко у печери; завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з манастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком, або загомоніти буйними річа́ми; так, щоб не вво́дили братії в іскушеніє, стояв на о́дшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.
Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.
Шрам іще раз обняв Сомка.
— Сокіл мій, — каже, — ясний!
— Батьку мій рідний! — каже Сомко — я здавна привик звати тебе батьком!
Тоді Шрам сів кінець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.
Усі засмутились. Здивувався гетьман. Знав він Шрамову тугу́ натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із ме́ртвим тілом мовчки, і без плачу й жалю поблагословив на погре́б. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні грима́ли самопали, три дні сурми́ли смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.
— Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама, — що́ за біда тобі склалась?
