на душі важке лежить. Удає він із себе пали́воду, а постерігав не раз я, куди прямує цей юрода. „Дивно во очію”, а так воно єсть, що він тільки й живе душі спасенієм.
— Ледачу ж вибрав він дорогу! — каже Шрам.
— На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе бу́їм і безумним для Бога. Он воно що! Господь його знає, куди він за́йде; а бачив я раз, як Кирило Тур, мо́лячись серед ночі Богу, обливавсь гарячими сльоза́ми, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як цей гульвіса! Прислухавшись, я сам… та що́ про те розказувати? То діла́ Божі. Одкрию тобі, пан-отче, чого оце я в Києві. Не сватання в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Случі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед війною треба нам поставить у Києві твердо ногу, треба понасипать горлахи пашнею, припа́сти доволі пороху і військової зброї, та ще спорядить одно діло. Ось ходімо лиш до архімандрита, до нашого порадника. Ґізель, батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про що́ з „Га́дяцьких пунктів”. Не дурень був Виговський, що написав їх, тільки дурень, що з'якша́всь із ляхами. З ляхами в козаків во віки вічні ладу не буде, так, батьку!
— Ой, синку! Рознюхали ми тепер добре і бояр та воєвод московських! Та Бог його знає! — каже, здихнувши, Шрам: — може воно буде й лучче.
— Уже ж пак не гірше, батьку! Бо там, що пан, то й король, а всяке ледащо норови́ть, як би козака в грязь затоптати.
— Не ді́ждуть вони цього, невірнії душі! — каже Шрам, ухопи́вшись за уса.
— Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам всім за руки держатись. Тоді в нас заведеться добро… Ось нехай лиш Госпо́дь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпро́ві, тоді ми позаводимо всюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Україну вго́ру, і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів.
Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокен-
