— Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасі́ї, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що пани молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасі́ї зроду ніхто не чував.
— Що ж то буде за чудасія?
— Так, нічого: підхоплю́ тільки на сідло оцю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, та дівчина ж гарна! — додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од стра́ху. Зроду вона нікого так не боялась, як цього запорожця. Кріпилась однак же, сердечна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала зза стола і одвела її в кімнату.
А козакам і байдуже, тільки сміялись.
— О, вражий ти комишнику! — каже Шрам: — бач, до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.
Череваниха вже не вернулась до сто́лу; однак ніхто послі обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жіночі сльози й печаль не скоро проймали йому душу.
Уставши зза стола, Кирило Тур подякував за хліб за сіль по-сво́йому:
— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір'я з побратимом, не сказавши нікому й прощайте, наче з свого куреня. Тільки чутно було, як виспівував за ворітьми:
Журба мене сушить, журба мене в'я́лить,
Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізва́лить.
— Чи чуєш? — каже тоді Шрамові гетьман. — Ніхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в цього Кирила Тура щось
