— Треба, — каже, — вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тільки що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх „братства”, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тільки ви знали! Як зачне розказувати мій „побро”, то аж душа вго́ру росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Україну, скучив без своєї Чорної Гори, і вже давно зазива мене в гості. І то́ казать: чом не погуляти козакові по́ світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?
Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очарував усіх запорожець.
— Добре, — кажу, — поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають! — Ото ж і побра́тавсь я з ним у Братстві, так уже, щоб у нас не було „це моє, а це твоє”, а все укупі; щоб помагав один одному у всякій пригоді; щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я оцю кралю, так душа й дала сторчака. „Як хочеш, — кажу, — побро, а я без ції „дівойки” не поїду з України!” Не бабак же й мій побратим. „Море!” — каже, — „у нас, як кому припаде до душі „руса коса” то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа”.
— Це вже по-римськи! — каже, сміючись, Сомко. — А як же в тої чайки єсть брати-орли, або родичі-соколи́?
— Тим бо й ба, що юнаки знають і цьому лиху запобігти. Тільки натякни, то самі визвуться! „Гайде, море! да ті отмемо дівойку!” Себто по нашому: „Гайда! однімем тобі дівчину!” От і збереться чоловік десять тих „отмичарів”; спорядяться як на війну, і вже як попадуть у свої лапи „русу косу”, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий зви́чай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж „отмичарства”. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство єсть.
— Що́ за баляндрасник оцей пруди́ус! — каже сміючись Сомко. — Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потіша́ть один одного вигадками.
