бранку, а другою править коня. Сердешна тільки стогне, мов увісні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, та за солов'я́ми не можна розібрати: солов'ї́ перед світом са́ме розщебетались.
Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступи́ть „отмича́рам” дорогу та й битись, не вважаючи ні на які чари; та вхопи́всь, аж при йо́му нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що́ чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до са́мого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на йо́го охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигани пораються коло коней, та підняв ґвалт.
— Не кричи, Василю, — каже Петро, — а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!
Василь Невольник підняв ізнов галас на ввесь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у фірточку, схилившись, та й помчавсь, як вихор.
Тимчасом „отмича́ри” держали свою доро́гу, поспішаючи вибратись за́ ночі з київської околиці.
Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула зна́харчиного зілля од переполоху: хилялась як п'яна, і нічого не знала, що́ з нею діється; прокинулась тільки, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спе́ршу думала небога, що це їй сниться; далі скрикнула, та задармо. Розбишаки тільки зглянулись та всміхнулись між собою. Почала́ була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тільки реготався.
— Що́ за дурний, — каже, — розум у цих дічат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, цього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, так житимеш зо мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і при́йметься.
Не дуже вгамувалась Леся од такого розважа́ння: рвалась, кричала, здіймала до неба руки.
— Моє ти кохання! — каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур: — не кричи, коли не нажила́сь на світі!
