Та й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що́ ману напускав. „Що́ ви”, каже, „що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок”. Зав'язали його та й притягли за трямки, аж він і йде з-за дверей: „А що́, вражі діти! Встерегли?”
— Що́ ж, — думає, — як і це такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха.
Та, ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.
— Що́, — каже, — я за куряча голова! Кого я йду рятувати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що́ я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях та воротях варту; а мені яке діло? Хоч нехай усіх вас перехапають ці розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду! Бачу й тебе, горда пані-матко: чи так поглядатимеш зви́сока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу́ проспить молоду, не згірш од іншого гультя́я! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе оцей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в цього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:
Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене, босу, на морозець…
Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає, і сам собі віри не йме.
— Невже таки справді цей запорожець знається з нечистою силою? — думає він. — Та постій, чи не сами вони вертаються?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк ове́чку!
Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро — Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує
