— Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свому́ віку запорожці? Хіба ж я дармо заворожив усі двері?
— Море! — каже Чорногор. — Ти б уже хоч мене своїм характе́рством не морочив!
— Що́ за дурна в тебе голова, брате! — каже Кирило Тур. — А за́ щоб же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лига́ю? Є в нас на це діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш.
Тимчасом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови.
Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спе́ршу був кинувсь Петро до гостинниці будить козаків, далі зупинивсь.
— Чого я, — каже, — біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний.
Та й пішов тихою ступою.
— Треба ж отак із юродства та зайти в голову! — думає йдучи Петро. — Оце не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за цей жарт звелів жартуючи погріть йому киями плечі!
Пройшовши з гони, став так іще думати:
— А що́, як справді він характерник? Чував я нераз од старих козаків, що ці бурлаки, сидячи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку та й попливе, си́дя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать. Вони напускають ману́ на чоловіка…
