і нічого не бачив. Вже ж не хто цей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга та жаль, та досада. Довго він воро́чавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан, та й вийшов у гай фірточкою.
Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханням, бо всяк тільки б із йо́го насміявся. Козаки не дуже вдавались у любощі; знали цю неміч найбільш дівчата та молодиці; вони то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з дівчиною, або милого з милою, що слухаєш, і не наслухаєшся.
Коли б у Петра була ненька рідненька, або сестра жалібни́ця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоч як ні гордує було козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло йо́го упадать ластівкою мати, як стане його голубити сестра, розчісуючи йому кучері, розпитуючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'я́кшає, і що́ тільки важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібни́цям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тільки старого, грізного пан-отця та жартовливе товариство.
Ходить він, сновида́є по гаю, і сам не знає, чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісхо́ді. Як ось чує Петро — тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає́ нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки в кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до йо́го чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському „бре” та „море” пізнав його побратима.
Кирило Тур говорить:
— Що́ то, брате, скажуть ваші „отмичари” про запорозьку хисть, як ми підхопим отсю „дівойку”!
А Чорногор йому:
— Бре, побро! Мені усе здається, що ти тільки морочиш мене. Не впе́внюсь, поки не побачу дива на свої очі.
— Місяць не скоро зайде, — каже запорожець, — побачиш, не повилазять!
— Як же ти „о́тмеш дівойку”, не наробивши ґвалту?
