комишників, він, замість того, сам давай рятувать од смерти Кирила Тура.
— Бідна, — каже, — Турова голово! Я думав, ти тільки жартуєш ізо мною, по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені до віку не женитись, ніж оце бачить тебе без пам'яті і гласу!
А проте йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.
— Не знаю, пане гетьмане, — каже Шрам, — яке в тебе й серце, щоб возитись коло цього собаки!
— А що́ ж, батьку? Хіба так оце його й покинути?
— Та нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
— Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.
— Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!
— Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови.
— Так от як він мене любить! — подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоч і не сказав, та подумав:
— Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже.
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди.
— Що́ пан Петро? Чи єсть надія? — питає в Шрама. — Возьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
— Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця, — каже понуро Шрам, — а в пана Петра єсть батько.
Та, знявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох ко́ней Петра та й повезли до подвір'я, придержуючи.
— От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! — каже, йдучи позад йо́го, старий батько. — Не судив тобі Бог заквітчатись смертними ранами за Україну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура — не пожалував своєї саєто́вої опанчі, як тут де ні взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що́ сталось; не розпитували довго.
