— Не бійсь, — каже Кирило Тур, задихавшись, — поки підоспіє, закінча́ємо діло!
— О Боже, Спасителю! Це наші їдуть! — закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, ди́влячись на страшне одноборство.
Справді по полю мчались козаки. Попе́ред усіх поспішав Сомко; за ним Паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.
Скоро виїхали з гаю, зараз загле́діли на узгір'ї наших рубак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки блищали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же поки́дали козаки шаблі та взялись за запоясники, так у йо́го і в душі похолонуло: не раз бо в такому одноборстві падали перед ним обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула, сердешна, на той час і стид і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на йо́го; плаче, голосить, серденьком називає. Що́ їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся́, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала́ б тепер Леся душу, аби оборонить од смерти козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови́ща, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
— Годі, доню! — каже Шрам. — Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамові, або лютувать на
