Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жа́ху. Той стук, те звякання, тії блискавиці понад головами, усе те діялось мов у неї в серці. А чорногорець аж на коні не всидить, ди́влячись на ту мономахію. Мистець він був у рицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем.
А вони спе́ршу по́вагом складали шаблюки, мов тільки примірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище, то знов один одного тільки манили, а самі чига́ли, як би рубонуть та й закінча́ти зразу. І так же то обидва знали тую шермицерію, що ні той того́, ні той того́ не зможе зачепити — одвічають сами́ шаблі. Тимчасом у обох очі вже йграють, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як верьовки; і вже б'ють козаки на пропаще; іскри сиплються густо, і от-о́т комусь погибель! Аж зразу — черк! пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
— Ну, як же нам скінчити? — каже Петро: розгарячивсь, і вже забув про мирову́. — Давай боротись, або стрелятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!
— К нечистому з боро́нням! — важко ди́шучи, каже запорожець: — хлоп'яча забавка! Та ти ж мене й не брязнеш так о́б землю, щоб тут мені й со́-духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддать тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадить кулею чоловікові голову: а є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю та й нехай нам Господь милосердний одпуска наші гріхи!
Узяв у чорногорця булатни́й запоясник, приміряв до свого і подав Петрові. По́тім схопи́лись ліворуч та розчали́ знов грець, лютий, страшніший первого.
— Ей, дра́гий побро! — крикне чорногорець, — кінчай боржій, бо вже онде погоня!
