— Га-га-га! — зареготав запорожець. — Ото́ ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мізок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартувать із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце? Ні, пане брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддать бранку — ой-ой-ой!.. Шкода́ й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чорт зна по я́кому!
Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку.
— Ой панночко — каже — наша, панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась та й не двічі цілувалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою, так щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!
— Так ти справді не оддаси її без бою? — питає ще Петро.
— Не йме віри вразьке Шраменя! — каже Кирило Тур. — Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на пле́чах! Буде з тебе, чи може вкроїть тобі жупана?
— Нехай же нас Госпо́дь розсудить, — каже Петро, — а мене простить, що знімаю на тебе руку!
Та й собі вийняв шаблюку.
— Коханий побро! — каже тоді Кирило Тур чорногорцеві: — коли я не встою на ногах, не борони йому бранки! Махай у Чорну Го́ру, та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Україні рубаються незгірше. — Що́ ж ти, козаче, не нападаєш? — обернувсь він до Петра. — Твоє діло нападать, а моє боронитись!
Петро почав козацький грець.
Ще, може, звіку не схо́дились на цих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисти, одного завзяття. Чи всто́їть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюга Кирила? Той бо стоїть як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тільки ж і Петро був козак, не дитина: мав батькову постать і силу, воро́чав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.
