валля, як там рине вода, аж затруси́всь та й посунув назад, жарко хропучи і во́дячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.
— Ото проява, а не лицар! — гукає. — Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!
— Я б тобі швидко заткнув пельку, — каже Петро, — якби не забув ухопи́ть пістолі!
— Зроду я не пійму віри, — одвітува́в Кирило Тур, — щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадить тебе з коня кулею, та отже жду, поки ти надумаєшся, чи скакать, чи додому вертаться.
— Проклята шкура! — каже Петро, зскочивши з свого коня, — вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!
Та й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що́ він задумав, Леся затулила од стра́ху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тільки дармо вона лякалась. Хто б ні споглянув на його високий зріст, на тонкий та хисткий стан, хто б ні завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакну́в Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в са́ме провалля; та Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.
— Мистець, братіку, їй-Богу, мистець! — каже ве́село шиба́йголова. — Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.
— Слухай, приятелю, — каже, дишучи важко, Петро, — не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підні́меться!
— Як це? Ти одступаєшся од бранки?
— Ні, одступлю́сь перше од душі!
— Так якого ж га́спида ти од мене хочеш?
— Оддай, брате, мені її без бою! Не будем марно крови проливати!
