ра́ка в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в провалля. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.
— Що́ оце ти твориш, побро? — питає Чорногор.
— Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.
— Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не перескочити, покиньмо його, а сами доберемо́сь скоріш до тайника.
— Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на пле́чах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тимчасом, як низовий розбишака мізкував про рицарську славу, Петро мчавсь на йо́го з шаблею. Уже близько. Як ось кінь — тиць! Зупинивсь над проваллям, уперсь передніми ногами, та аж захріп, настороживши уші.
— Ге-ге-ге! — каже по другий бік, сміючись, запорожець. — Мабуть, не понутру тобі такі ярки!
— Іродова душа! — крикне йому Петро. — Так то оддячив ти пану гетьману за гостину?
— За гостину? — каже. — От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові́ кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!
— Іуда ти беззаконний! — кричить Петро. — Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!
— Га-га-га! — зареготав Кирило Тур. — Хто ж їх, дурнів, силував мене цілувати? Я їм кажу у вічі, що вкра́ду притьмо́м панночку, а вони здуру мене обнімають. Та що́ про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо оцьому юнакові, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розігнавсь — думав якраз перемахнути, — а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в про-
