По весні 1663-ого року, двоє подорожніх, ве́рхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білгородського шля́ху. Один був молодий собі козак, збройний як до войни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду́ — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки́ позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, та й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмари́ща. А Черевань був тяжко грошовитий та й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню войну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та послі войни і сів хутором коло Києва.
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари, і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки́ співали і свистали усюди по гаю так голосно та гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.
Отже вони вже й під Хмари́щем. А те Хмари́ще було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка, з зеленими плава́ми, лозами й очере-
