та́ми. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул рублена башта під ґонтовим щито́м, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до ни́зу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — тата́рина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребень із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.
Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; та вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця; лізе та й гу́торить само з собою.
— Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казна що, казна звідки, та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову. Ох, Боже правий, Боже правий!
— Це Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі.
— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.
— Та годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татари, то і впускай.
— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник, — та це ж Паволо́цький Шрам!.. Не знаю ж чи одчинять ворота, чи перше бігти до пана.
— Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч.
— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник, та й почав іспускатися вниз, усе таки розмовляючи сам із собою: — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!
