От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радости не знав, що й робити: кинувсь до Шрама і поцілував його в коліно.
Далі до сина:
— Боже правий! та це ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.
— Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що́, якби таких друзяк приплило хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її до віку!
Справді Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз-тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий; очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він ізроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шараварах, та й те на йо́му було мов позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од пан-отця коня.
— Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? чи в світлиці, чи в пасіці? У йо́го здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.
— Еге, добродію, — каже Василь Невольник: — благую часть ізбрав собі пан Черевань, — нехай його на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.
— Ну, та все ж од людей іще не одцурався? Чи може справді зробивсь пустинножителем?
— Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люди покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що́ в нас за гість тепер у Хмарищі.
Та одчинивши дідусь у пасіку фірточку, і повів Шрама попід деревом.
Що́ ж то був за Шрам такий, і як це він був разом піп і полковник?
