воєвод, справити гетьманське весілля на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити, та зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Україні.
Як ось, виїжджають за Броварський бір, за піски, аж із Перея́слава до Сомка гонець курить.
Хто ж той гонець? — Сам перея́славський сотник, Іван Юско. Скоро наші розпізнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.
— Із якими вістьми́? — питає гетьман.
— Бодай і не казати, пане ясновельможний!
— Що́? Невже татари?
— Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічи́ть Іванця!
— Та кажи просто, щоб тобі язик усох! — крикне Сомко.
— Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зінько́вський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!
— Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?
— Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.
— І миргородський, і полтавський, і зінько́вський?
— Усі троє; оставсь при нас по цей бік Ніженя тільки лубеньський та га́дяцький.
— Чому ж мені не дано звістки?
— Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Перея́слав.
— Що́ ж? як? чи коли? Хоч розкажи толком.
— А от як, — каже сотник Юско. — Їздив наш бурмістр до князя Ромода́новського з грошима у московську казну́; аж чує, що князь у Зінько́ві. Завернув туди, аж там Остап миргородський і Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усі у зінько́вського Грицька. Ну, це ж іще нічого. До кня́зя, аж у кня́зя повно запорожців, і все з тих гольтяпак, що́, попропивавши худобу, служили в козаків по дво́рах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствувати на Запорожжя. Пізнали деякі бурмі́стра. „Чи не од кра́маря”, кричать — уже вибачай, ясновельможний у цім слові — „чи не од перея́славського кра́маря до кня́зя?
