— Іродова душа! — каже Шрам, — трохи мені остатнього сина не спровадив на то́й світ!
— А що пак твій Петрусь? Як мається?
— Тут ізо мною. Насилу бідний на ноги ізнявсь.
— Так ви оце в Гвинтовки гостюватимете?
— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Бату́рин на раду.
— На яку раду?
— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Бату́рині.
— Так і Гвинтовка там?
— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до цього діла. А то чому б не зозвать ради у свому столе́чному місті? Та цур йому! Що́ нам до того? Прощай, пан-отче, не задержуй мене.
Та з цим словом одвернувсь і пішов собі гаєм.
Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.
Будинки в цього зна́чного козака були не Череваневих: ґо́нтова криша височенна, у два п'я́тра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зве́рху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посере́д двора в Гвинтовки стояв стовб, і в стовбу́ усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто зна́чний козак, то до мідного; якже хто рі́вня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгле́дівши те все, обернулась до Шрама, та й каже сміючись:
— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у йо́го все не по-нашому.
А Шрам понуро:
— Це вже так: дьогтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.
Як ось, тільки що́ наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з полюва́ння в другі. Круг
