його хорти на мотузках; за ними їдуть козаки, трублять у роги, та ще пар зо́ дві й волів ведуть за собою.
— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі: — та твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
— Це ще не диво, — каже Череваниха; — а диво, що он якого зві́ря вполювали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежда́них гостей.
— І жда́них, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, та хто ж оце ще з вами? Невже це пан Шрам?
— А кому ж би була нужда, — каже Шрам, — забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
— Ну, вже такої радости я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю серденько! — крикне, обернувшись до будинка, — вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!
У дверях з будинка показалась господиня. Ще була молода й хороша, тільки бліднолика пані. Зараз було видно, що це не нашого пера пташка. Не та в неї хода́, не та й постать, та й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
— Княгине моя! Золото моє! — каже їй Гвинтовка: — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Україні і в Польщі.
Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тільки дивилась я́кось так жалібно, що аж чудно усім здало́сь. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родачкою. Огля́дують тую княгиню, як яке диво; до неї, — аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге
