в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне несвоїм голосом:
— Ридван! — та й упала без пам'яті.
Усі засмутились; не знали, що це з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що́ тому за причина.
— Ге! Не дивуйтесь, — каже, — бгатці: ридван цей узяли ми під Зборовим, а в ридвані сидів князь із княжа́м. Кня́зя ж погнали татари до Криму, а княжа́ вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали.
Княгиню тимчасом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, та, мабуть, почувши, що́ сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирну́в у серце.
— Бач, лядське ко́дло! — каже тоді крізь зуби Гвинтовка. — Я думав, вона вже забула прежні норови́, аж, мабуть, вовка скільки хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!
— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Хіба ж я тобі не казав: „Ей не бери, бгате Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!
— Цур йому! — каже Гвинтовка. — Годі вже про це! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, чорти! — гукнув Гвинтовка на свої слуги, — чого стоїте поторопівши? Однесіть панію в покої.
— Скажи, Бога ради, — спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці, — що́ оце за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими тура́ми по дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.
— Інший, — каже, — пан-отче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки та тури їли одну траву, а цей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево, при самому корені.
— Га-га-га! — засміявсь веселий Черевань: — це вже, бгатіку, справжня загадка.
— Он, бачите, — каже Гвинтовка, — ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі та салогуби? Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі;
