ють, а я прилїг та нїби й заснув. Важким духом на мене від них повіяло. Почав я собі думати, що з сього пива вийде за диво. Думав, думав, тай справдї заснув.
Чи довго спав, чи нї — не знаю, тільки мене хтось будить. Прокинувсь — уже на сьвіт починає займатись. Передо мною на пеньку сидить Мартин Гак. Такий же він понурий, як і був, тільки поблїд, нїби нездужає. Кругом усе спить. Соловейко в гаю ладкає над гайдамаками, наче над ратаями.
— Так будуть, кажеш, битись, Петре? питає в мене тихцем Мартин Гак.
— Будуть, пане отамане.
— Не величай мене отаманом, Петре.
— Чом же?
— Не я се отаманую: отаманує моя недоля.
— Як же се так? питаю дивуючись.
— Не того я, брате, сподївавсь по козацтву, почав говорити Мартин, та й поглянув, чи нема кого близько. — Любив я правду з-малечку, шукав її всюди, та й не знайшов нїгде. Нема в сьвітї правди, нема її нї в панів, нї в черцїв, нї в козаків. Коли зосталась де правда, то по вбогих хатах у запічку. Там стара бабуся, прядучи вовну, навчає унуків, як у сьвітї по правдї жити. Сумовитим ти мене знаєш, Петре, з-малку, та не того я сумував, що з панами не вмію жити, а того, що шукаю було правди, та нїгде не знайду її, — тільки було в церкві про неї чую. От, наслухавшись у церкві про сьвяту правду, „пійду я — думаю собі — по манастирях! Там вона мусить коренитись, там вона росте, цьвіте і солодкі ягоди свої родить”. Ге-ге! шкода працї!
Та й похитав Мартин Гак головою.
