„Запряжи”, каже, „добродїю, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в походї возимо, та повези наших прачок до Трубайла”.
А той йому: „Добре, добродїю, запряжемо. Чому не запрягти?”
І ото зараз іде, бере двох хлопцїв, викочує з-під повітки[1] віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що нераз у лихій годинї, засївши за його, одбивавсь од Ляхів або од Татарви, нераз приняв через його й нужди не мало, часом як трапить ся було утїкать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопить ся манівцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на иншую потребу; запрягає пару коней, що вже лїта давно погасили в них той огонь, що кипить у серцї, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дїтям, а доброму козакові на втїху. Смирні тепер тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно одвик од козацького герця.
Отже дївчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настілники і всяке добро; наклали повен віз, і самі посїдали: усї в стьожках та в квітках, — Орися поміж ними, — і як мак у городї всї квітки закрашає, так вона сидїла поміж своїми дївчатами. Сивий Грива сїв з-переду; хлопята кинулись одчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:
„Не бари ся ж там, Орисю!”
А вона: „Нї, пан-отченьку!”
Ляснув погонич пугою[2]; конї заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дївчатами.
От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було бо се саме на веснї, як ще трава сьвіжа та
